Сталося це 10–26 березня 1858 року, коли український геній повертався з далекого заслання до Петербурга. Тоді не вперше випала нагода побачити Білокам’яну. Ходив її вулицями і 1843 року, і пізніше. Цього разу прибув майже опівночі. Простудженого поета ніхто не зустрічав. За карбованець сріблом зупинився в готелі. Хотів дати якусь копійчину статечному швейцару, та вже не було сили сягнути рукою до кишені. Знеможений, із високою температурою (від Нижнього Новгорода їхав на санях, а з Владимира – возом), відразу поринув у сон, який нестримною водою змив останню думку, занотовану в «Щоденнику»: «О Москва! О караван-сарай».