23 травня відзначають День Героїв. Ідея пам’ятної дати зародилася в національно-визвольному русі під час Другої світової війни. Потім День Героїв продовжили відзначати в українській діаспорі. З відновленням Україною незалежності в 1991 році пам’ятна дата почала повертатися. А з нападом Росії на Україну у 2014 році пам’ятний день стали відзначати масштабніше, поряд з історичними постатями борців за незалежність у XX столітті вшановують сучасних героїв, які на полі бою захищають Україну від російської агресії.
Сьогоднішня зустріч з Назаром Вікторовським у бібліотеці ім. Л. Каніщенка ЗУНУ стала подією, яка залишила глибокий слід у серцях усіх присутніх. У затишному читальному залі, серед книжкових полиць, що зберігають історії минулих поколінь, Назар поділився своєю власною – історією сили, незламності та віри.
Назар Вікторовський пішов на фронт у перші дні повномасштабної війни. Після обстрілу Часового Яру втратив обидві ноги. Росіяни влучили в будинок, де дислокувався їхній підрозділ. Майже добу Назар пробув під завалами, його врятували дві пляшки води, які знайшов між камінням. Далі – ампутація ніг, боротьба за життя та протезування за кордоном. Зараз Назар працює інспектором служби 102 поліції.
Зібралися юнаки та дівчата, бібліотекарі та ВПО, які хотіли почути від героя не лише про випробування війни, а й про шлях повернення до життя після важких травм. Назар говорив просто і щиро – про те, як двадцять днів після поранення він не міг звикнути до думки, що більше не зможе ходити. Як навчався заново рухатися на протезах, як прийняв нову реальність, віднайшов у ній сенс і роботу, що стала важливою частиною його життя.
“Головне – не опускати руки. Завжди є вихід, навіть коли здається, що його немає”, – сказав він, а присутні затамували подих.
Молодь ставила запитання – про страх, про підтримку, про майбутнє. Назар розповів, що його найбільша опора – дружина і маленька донька, які вірили в нього навіть у найскладніші моменти. І що зараз, працюючи інспектором служби 102, він допомагає тим, хто опинився у скрутній ситуації, бо добре знає, як важливо вчасно почути слова підтримки.
Особливо вразив слухачів момент, коли Назар розповів, що під завалами він не припиняв молитву. Голосно молився, щоб не відчувати болю, щоб триматися, щоб зберегти надію. “Коли молився – не було болю. А коли переставав, він повертався,” – зізнався він. Ці слова стали нагадуванням, що віра і внутрішня сила здатні підтримати людину навіть у найважчі хвилини. Ми повинні пам’ятати, що молитва – це теж сила. Як вона допомогла Назару вистояти, так і ми маємо молитися за наших захисників, за нашу країну, за перемогу. І в цих словах є щось особливе – відчуття спільної відповідальності, віри і підтримки, що об’єднує людей у складні часи.
